Вулицями старого Дрогобича

Вулицями старого Дрогобича

Кожне давнє місто має адміністративний центр, що склався історично. В Дрогобичі таким центром багато віків була і є сьогодні площа Ринок. ... 13:28:00

Кожне давнє місто має адміністративний центр, що склався історично. В Дрогобичі таким центром багато віків була і є сьогодні площа Ринок. Після Великої Вітчизняної війни їй присвоєно ім'я В. І. Ле­ніна, а в 1990 р. повернуто стару назву.
З усіх точок міста добре видно високу вежу рату­ші, на шпилі якої з 2 квітня 1990 р. майорить націо­нальний синьо-жовтий прапор
України. Дзиґар-годин­ник з циферблатами на чотири сторони відбиває кожні 15 хвилин і години. З балкона вежі місто вид­но, як на долоні: цікаво бачити його дахи, спостеріга­ти за ритмом життя, рухом транспорту.
Дрогобицька ратуша має давню історію. З середи­ни XIV ст. місто в складі земель Східної Галичини потрапило під владу шляхетської Польщі. Воно роз­вивається завдяки солеварінню; зростає чисельність його населення, міцніє господарство. В 1460 р. Дро­гобичу надано магдебурзьке право. Перша міська рату­ша була дерев'яною, друга — з цегли, на три поверхи. Внизу знаходились кімнати війта, писаря та канцеля­рія; бургомістр і райці засідали у великій кімнаті другого поверху, де відбувалися й урочистості. Там же, за залізними дверима, була і скарбівня, в якій зберігалися «меч справедливості», казна та міський ар­хів. Невеличкий третій поверх, під самим дахом, слу­жив за помешкання трубачеві, в обов'язки якого вхо­дило стежити, чи не виникла десь пожежа, чи не на­ближаються вороги, і сповіщати про це відповідним сигналом. Звідси східці вели на балкон, що оббігав вежу з годинником довкола.
До XIX ст. споруда зістарілась. Її розібрали і в 1829 р. за проектом найвищої віденської будівельної влади звели нову ратушу — двоповерхову, з вежею і ґанком. З часом кам'яні стіни будівлі розколола тріщина. Тому незадовго до початку першої світової війни і цю ратушу розібрали.
Нинішню триповерхову ратушу споруджено в 20-х рр. нашого століття. Реконструйовано і вежу. Під циферблатами годинника, на чотирьох кутах, з'яви­лися кам'яні грифони зі складеними крилами — сим­воли сторожів часу. В радянський час їх знято. Площу впорядковано, забруковано «костками» — не­величкими каменями кубічної форми. Тепер у ратуші працює Дрогобицька міська Рада народних депутатів.
Декілька століть Ринкова площа була центром тор­гівлі. Щопонеділка їхали сюди возами селяни з усьо­го повіту, і починався торг. Продавались-купувались дари землі, лісу, річок, ремісницькі вироби — діжки, баняки, кошики, сільськогосподарські знаряддя, сто­лярні та інші інструменти, десятки й десятки ре­чей, потрібних у домашньому господарстві.
Продавши свій товар, люди йшли до склепів, роз­ташованих довкола Ринку, і купували необхідний крам. Роз'їжджались в обід і по обіді, частенько не забув­ши заглянути до винарні чи до корчми.
Ярмарковий день мав, звичайно, свій колорит:
покупки, здибання, домовленості, гумор, ошукування продавцями покупців і навпаки, вештання непевних осіб та ін. Все це було для селянина маленьким свя­том, коли можна якусь годину не думати про свою тяжку роботу, податки, хатні видатки, одяг, взуття... Минав тиждень, і валки возів знову тяглися до Дрого­бича, де на Ринку вирував базарний люд.
Хід першої світової війни, особливо два останні її роки, засвідчував, що Австро-Угорська імперія йде до свого кінця. Але вона ще продовжувала існувати, всіляко намагаючись підтримувати в своїх «нерідних» підданих бойовий дух і віру в «найяснішого татуня» — цісаря.
Певно, одним із таких намагань стало спорудження в Дрогобичі скульптури українського рицаря, відкри­тої 14 травня 1916 р. на честь першої річниці звільнен­ня міста від російських військ. Скульптуру встано­вили перед сходами першого поверху ратуші, на пів­денно-західному боці площі, де тепер могила і пам'ят­ник Героєві Радянського Союзу, генерал-майору І. В. Васильєву. Рицаря двометрової висоти, який у лі­вій руці тримав овальний щит з гербом міста, було піднято на постамент. Над ним звели дах на чотирьох мурованих стовпах; з трьох боків цього дерев'яного павільйончику зробили східці. Коло рицаря у святкові дні стояла почесна варта.
При відкритті скульптури відбулася «парада» за участю міських «вершків» — ксьондзів, фабрикантів, купців, лунали промови за зміцнення імперії, здо­ров'я цісаря. Охочим дозволяли забити в щит рица­ря «зольніки» — золоті, срібні та залізні цвяхи, котрі спеціально продавали у склепі А. Туне навпроти. Зро­зуміло, їх потім витягали. Рицар стійко витримував «натиск», а міська казна поповнювалася. Скульптура простояла на Ринку до кінця 1918 р.
Після Великої Вітчизняної війни перед головним входом до ратуші був побудований з бетону пам'ят­ник Леніну — Сталіну, потім окремо Леніну — цій складній і суперечливій особі, чия роль у втраті Украї­ною своєї суверенності, державності тепер відома. В 1980 р. йому споруджено новий монумент з бронзи і граніту. Він простояв десять років. На вимогу переважної більшості дрогобичан, за ухвалою сесії міської Ради народних депутатів першого демократич­ного скликання 5 вересня 1990 р. пам'ятник демон­товано,
Нумерація будівель на Ринку починається з кутово­го дому, який одним фасадом виходить на пло­щу, другим — на вулицю Ярослава Осмомисла (до 1990 р.— Міцкевича). На початку нинішнього століття тут стояв інший двоповерховий дім — з аптекою «Під білим орлом». Від осені 1914 р. до травня 1915 р. у місті перебувала російська армія. При відступі вона підпалила чотири наріжні будинки на площі. Аптека згоріла (на фотографії 20-х рр. видно, що цей кут площі порожній). Лише на початку 30-х рр, тут спору­див кам'яницю купець Вегнер, в якій на першому по­версі відкрив склеп тканин та одягу.
Разом з аптекою в 1915 р. згоріли ще два сусідні будинки: перший стояв на тому місці, де в 70-ті рр. нашого століття знаходилась Дошка пошани, а тепер будинок міськвиконкому, другий — де нині дім з мага­зином «Продукти». Колись у першому з них був галан­терейний склеп, у другому — палітурна майстерня Юліана Бромовича. На цю адресу з-за кордону в 1901—1902 рр. надходила ленінська газета «Искра», дальший шлях якої пролягав у Росію. У 20-х рр. бо-риславський селянин-«вибушник» Ковальський (влас­ник поля, на якому знайдено нафту, що фонтанува­ла — «вибухала»), маючи прибутки від здачі в орен­ду «нафтоносного» поля, купив це місце і побудував власну кам'яницю. Кімнати внизу він здавав у найм під склепи, а горішні — для музичного товариства «Боян», музичної школи.
Теперішня їдальня за магазином «Продукти» посі­ла колишню кам'яницю Д. Блоха, де він тримав винар­ню. У приміщенні нинішнього молочного магазину зна­ходився єврейський «кушерний» ресторан: віруючим євреям пропонувалися тут м'ясні страви і продукти, але не з свинини, якої вони не вживали.
А на куті площі і вулички Слюсарської (зараз без назви), що веде до скверу на вулиці Т. Шевченка
(до 1990 р.— 1 Травня), діяв з жовтня 1911 р. кіно­театр «Уранос» (згодом—«Ванда»). Фільми йшли закордонні, квиток коштував за Австрії приблизно 20 крейцерів, за Польщі —ЗО грошів, що дорівнювало платні некваліфікованого робітника за кілька годин роботи. Сеанси відбувалися щоденно з 17-ї до 23-Ї го­дини. Зокрема, в 1928 р. у «Ванді» демонструвався фільм ВУФКу «Тарас Шевченко». Оскільки картина не була озвучена, то музичний супровід до неї здійсню­вав дрогобицький хор «Боян». Кінофільм викликав величезний інтерес в українського населення міста.
Хоч кафе «Україна» (а донедавна однойменний ресторан) безпосередньо в ансамбль площі не входить, усе ж без цього закладу її не уявити. Так-от, до 1939 р. тут містився ресторан Шенгольца, на другому поверсі був готель. Обслуговували в ресторані відмінно, але й платню за це брали теж відповідну. Сюди ходили пере­важно багачі — нафтові магнати, купці. Серед відвіду­вачів було немало заядлих картярів, що «різалися» в карти до ранку.
Північний кут Ринкової площі не забудований. А попри стіну сусіднього дому ростуть сріблясті ялин­ки — зелене обрамлення Меморіалу жертвам фашиз­му, спорудженого на розі вулиць Ковальської (до 1990 р.— 6 Серпня) і Шевської. Скорботна, чорна від горя постать Матері просить жестом зупинитись пере­хожих біля стіни будинку, під якою гітлерівці роз­стріляли десятки українських патріотів. Вічний во­гонь — символ пам'яті живих про полеглих у борні з гітлерівськими загарбниками.
До першої світової війни тут була будівля: купець П. Віслоцький тримав у двоповерховому домі «дроге-рію» — щось середнє між аптекою, парфюмерним склепом і, по-сучасному, магазином хімічних реакти­вів. У серпні 1989-го зв'язківці прокладали в цьому місці під тротуаром телефонний кабель, і ківш екскава-
тора на півтораметровій глибині пробив цегляне арочне склепіння підземного тунелю. Спустившись драбиною на його дно, вони... опинились у першому десяти­річчі XX ст. Загадковий тунель виявився підземним складом «дрогерії», до того ж чималим. Залягаючи приблизно на чотириметровій глибині, склад має 2— 2,5 метра висоти і тягнеться вниз, до Малого Ринку, метрів на п'ятнадцять.
Знайдено напівзотлілі дошки від поличок, поржаві­лі цвяхи, забиті між цеглинами, осколки пляшечок від реактивів. Добре, що вдалося відкрити цю цікаву пам'ятку і законсервувати її. Адже вкотре доводиться з гіркотою констатувати, що під час земляних робіт у центральній частині міста не ведеться кваліфікова­не обстеження рештків матеріальної культури ста­рого Дрогобича. А скільки б відкрилося невідомого з його історії!
З «дрогерією» пов'язана трагічна оказія, що трапи­лася восени 1914-го. Російські солдати знайшли тут «французьку горілку» — натирання від ревматизму. Вживши цього напою, вони мало не отруїлись. Біда звалила нещасних прямо на тротуарі... В 1915 р. дім згорів, і Віслоцький переніс «дрогерію» на нинішню ву­лицю І. Мазепи.
Поряд є приміщення перукарні. Вона стала спадко­ємницею колишнього ресторану Городиського. Вчи­тель-українець, він за часів польської окупації не міг отримати роботу за фахом і зайнявся бізнесом. У те­перішньому кооперативному магазині «М'ясо-ковба­си» знаходився склад блаватних (шовкових) і сукон­них тканин Міснера. Сукна були різноманітні, як і ціни на них. Кращі матеріали коштували від 20 до 35—40 злотих за метр. Якщо власник був упевнений у платоспроможності клієнта, продавав товар у кредит. Разом із сукном тут можна було придбати всі потріб­ні до костюма додатки, лише ґудзики підбирав кравець
Через колишню вулицю Вузьку (а тепер безіменний прохід з площі до Малого Ринку) сусідує з цим домом салон одягу, де в старі часи тримав ресторан Дра-бік. Магазин «Трикотаж» відкрито недавно замість гастроному. А містився тут склеп Горовіца, який про­давав вироби з металу, а також цемент.
Від початку XX ст. кут Ринкової площі при виході на вулицю І. Мазепи (до 1990 р.— Дзержинського) займає аптека. Колись її власником був Г. Тоб'яшек. У 1915 р. вона горіла разом з іншими наріжними домами. Через вказану вулицю навпроти є парфюмер-ний магазин. Давніше на цьому місці стояла корчма. її купив бориславський різник Кльось і спорудив влас­ну кам'яницю з масарнею — склепом буженини.
Майже вся південно-східна сторона площі в 70— 80-ті рр. нашого століття забудована сучасними бу­динками. Знесено ж старий центральний гастроном «Верховина», де був раніше широкий проїзд аж до ни­нішньої СШ № 3, вздовж якого тулилися всілякі склади. Далі, перед вузьким проходом, стояв дім, на другому поверсі котрого тримав друкарню Й. Левен-копф. Крім нього, власні друкарні мали Ф. Жупник (нинішня міська друкарня на вулиці І. Мазепи) і Ане-ля Брось — спочатку в будинку на площі св. Бартоло-мея (тепер — Ярослава Осмомисла, де кафе «Ласун­ка»), згодом— у підвалі сусіднього дому. Друкували вони різноманітну продукцію — запрошення, вітання, книги, газети і та ін. Оформити замовлення не скла­дало труднощів.
Забігаючи трохи вперед, додамо, що поряд з дру­карнею знаходився також склеп Гофнера, який торгу­вав хутром. Навіть таким екзотичним для дрогобичан, як коричневі шкірки австралійських кенгуру: одна шкірка коштувала 35—40 злотих, а весь «спід» до пальта — до 200 злотих.
Кутовий дім Ринкової площі з виходом на вулицю
Трускавецьку (до 1990 р.— Васильєва) за Австрії три­мав Мушинський. Він робив бізнес на торгівлі вбрання­ми і хутром. Пізніше в його склепі продавав взуття чеський промисловець Бата, власник багатьох таких же магазинів у ряді інших міст Галичини.
Перейшовши вулицю Трускавецьку, залишаємо злі­ва кам'яну церкву св. Трійці, котра «замикає» площу з південного боку. Почали її будувати в 1700 р., а по­святили в 1709 р. Спочатку вона правила за костьол кармелітів при їх монастирі XVI ст. Коли західно­українські "землі окупувала Австрія, цісар Йосиф II в 1789 р. ліквідував монастир, костьол же передав під церкву греко-католицького обряду. Приміщення монастиря деякий час займали магістратське бюро, дитячий виховний заклад, а в 1813 р. його передано отцям василіянам за умови, що ті вестимуть у ньому «нормальну», тобто чотирикласну, школу. Саме в цій школі навчався у 60-х роках минулого століття вели­кий син землі Дрогобицької, уродженець села Нагу-євичі Іван Якович Франко. Поет і прозаїк, драматург і філософ, економіст і журналіст, фольклорист і гро­мадський діяч, він став другим, після Шевченка, «кри­лом», котре підняло українську літературу на світові обшири. Трохи раніше цю школу закінчив інший укра­їнський письменник — Степан Ковалів, чиєю батьків­щиною є село Брониця на Дрогобиччині.
У 1911 р. на Західній Україні широко відзначалося 100-річчя від дня народження М. С. Шашкевича — українського письменника, організатора та керівника «Руської трійці» — гуртка передової української моло­ді, до складу якого входили також І. Вагилевич і Я. Го-ловацький. Свою мету вони вбачали у культурному відродженні західноукраїнських земель. Головним їх кроком у досягненні мети було видання безсмерт­ного альманаху «Русалка Дністровая». Згодом І. Я. Франко назвав цю книжечку «явищем наскрізь революційним» для того часу. За змістом творів, мовою, духом «Русалка», за словами українського літературо­знавця О. Білецького, є незабутнім подвигом та бо­йовим виступом в оборону прав українського народу.
Того року передова українська громадськість Дрогобича встановила на церкві пам'ятну дошку з пристрасними рядками М. Шашкевйча:
Руська- мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила, Чому ж мова єй не мила?
Ця дошка проіснувала до 40-х рр. нашого сто­ліття. В часи культу особи її зняли, адже викарбува-ні на ній слова суперечили сталінській теорії злиття мов. Кілька десятиліть про меморіальну плиту нічого не було відомо. Але дбайливістю добрих людей вона зберігалась у запасниках Дрогобицького краєзнавчо­го музею. У жовтні 1989 р. пам'ятку повернуто на її
законне місце.
Навпроти церкви, через вулицю Бориславську, стояла книгарня Людвіка Герстмана, що згоріла в 1915 р., далі — «залізний» склеп Адлера та перукар­ня Кармазина, книгарня А. Ляховича. На місці ниніш­нього магазину «Молодіжний» мав гарний ресторан німець Ф. Швайцер. За розповідями, сюди заходив пообідати І. Я. Франко під час відвідин міста своєї юності. Поряд у власному склепі торгував Бім-сток — переважно галантереєю, взуттям. Черевики, наприклад, коштували від 15 до 40—50 злотих, залежно від якості. Чоботи треба було замовляти у шевця. По сусідству стояв ще один склеп — Барті-шана, де, крім взуття, продавалися білизна, шкарпетки, рукавиці, краватки, светри.
Маленьке «місце під сонцем», тобто на Ринковій площі, зуміла ще за Австрії вибороти «Народна торгів­ля». її кооперативний магазин змішаних товарів
сусідував з попереднім, аж поки вона не придбала чо­тири будинки поряд з нинішнім муздрамтеатром і не перенеслась до них. Продавців тоді називали «суб'єк­тами», касиркою могла працювати тільки вродлива дів­чина, але аж ніяк не заміжня жінка. Цього вимагав статут. У такий спосіб приваблювались покупці...
Повернувши за ріг, відвідувач склепу міг через ши­рокий коридор між домами пройти просто на вулицю Жупну. Коридор зберігся досі. За ним знаходився склеп капелюхів, черевиків, а в наріжному з площею будинку тримав книгарню Якоб Пільпель. У нього були в продажу шкільні підручники та різноманіт­на художня література  (переважно польською і німецькою мовами, зрідка — українською). Біля Рин­ку, на маленькій площі св. Бартоломея (тепер — вули­ця Ярослава Осмомисла, де знаходяться юридична консультація і дві нотаріальні контори), мав канце­лярію адвокат Мартинович; тут був крайовий господар­ський банк, в якому обмінювали гроші, цінні папери.
...Прислухаймося до дзвону годинника на ратушній вежі, в якому вчувається голос 900-річної історії Дро­гобича. Вивчаймо, оберігаймо її, гордімося нею і при­множуймо її!

Джерело: книга «Вулицями старого Дрогобича»   автор - Роман Пастух
Книга розповідає про старі вулиці,будівлі,підприємства,пам`ятки,про славетних і маловідомих людей.Відтворює за спогадами старожилів звичаї,традиції і побут мешканців Дрогобича у період з кінця XIX ст.і до 1939 р.